Психосоціальна підтримка дітей та дорослих

З січня по серпень 2017 року близько 55 освітніх закладів були пошкоджені, зруйновані або тимчасово зачинені по обидві сторони лінії вогню. Крім цього, близько 700 освітніх установ постраждали ще на початку воєнних дій. Тривала небезпека у поєднанні зі слабкою психосоціальною підтримкою може призвести до довгострокових психосоціальних проблем серед дітей. Більше ніж три чверті директорів шкіл та вчителів, опитаних поблизу «лінії розмежування», повідомили про разючі поведінкові зміни серед учнів до та після початку конфлікту.

У районах, що часто перебувають під сильними обстрілами, багато дітей демонструють симптоми, що притаманні посттравматичному стресовому розладу (ПТСР). Батьки та вихователі часто перенавантажені, і все частіше починають використовувати негативні методи, щоб впоратись з кризою, вдаючись до зловживання алкоголем, що може призвести до жорсткого поводження з дітьми та неналежного ставлення до них.

19 000 дітей живуть у радіусі 5 км від лінії розмежування. Понад 54 000 дітей мешкають у межах 15-кілометрової зони від лінії ведення бойових дій та потребують доступу до сприятливого для них простору, психологічної підтримки та дозвілля.

Підтримані проекти:

  • Діяльність дитячих таборів з реабілітації та психоемоційного розвантаження
  • Діяльність центру з психологічного відновлення
  • Надання психологічної допомоги
  • Формування психологічної стійкості у дітей
 

Довготривалі стрес та напруга переносяться важко в будь-якому віці. Дитині ж, в якої попереду ціле життя, дуже потрібен поруч розумний дорослий, кваліфікований фахівець, який підтримає, навчить справлятися зі складними ситуаціями, зможе безпечно «викрити» отриману дитиною внаслідок війни психотравму, допоможе прожити їй цей травматичний досвід і перевести його в ресурсний стан. Якщо це вдається, дитина отримує здатність відчувати чужий біль і співчувати. Вона ніколи не допустить кривди чи жорстокого поводження по відношенню до іншого. Жахливий досвід воєнного дитинства можна направити в мирне русло, і виховати нове покоління українців, які понад усе будуть цінити життя, і будуть прагнути творити, а не руйнувати.

Дев’ятирічна Віка, коли почалися обстріли, поїхала до бабусі в село і там залишилася. «Хоча батьки й намагалися мене забрати, я не хотіла лишати бабусю саму, бо дуже її люблю. В 2014-му в селі стріляли щодня – з 5-ї до 9-ї ранку. Одного разу обстріл почався, коли я йшла додому. Снаряд пролетів просто над моєю головою і потрапив в сусідський паркан. Вранці ми з друзями збирали з цих осколків картинку. Намагатися заснути ввечері було марно – тряслися вікна. Ночами я сиділа в коридорі і боялася. Бабуся намагалася заспокоїти мене «святою» водою, й іноді це допомагало. Зараз стріляють рідше, але я досі не можу спокійно спати вночі. Їхати в табір (табір працював в рамках Акції, – прим.) я боялася – це було для мене вперше. Але страхи виявилися марними – тут в мене з’явилося багато друзів, а ще я отримала корисні навички. Наприклад, тепер я знаю, як розпалити багаття, якщо раптом знову не буде світла, як колись, при сильних обстрілах. Також нас вчили, що робити, коли дуже страшно: уявити безпечне місце і дихати так, щоб заспокоїтися», – розповіла дівчина.


Життя Руслана одного разу врятувала його вівчарка Барон. «Перед Новим роком я був вдома з батьком, – розповів хлопчик. — Почався обстріл. В таких випадках ми вже знаємо, що робити: я впав на підлогу і почав переміщатися до підвалу, де ми пересиджували найнебезпечніші часи, а інколи й спали. Зі старих дверей зробили основу під ліжка та накрили їх матрацами. Наш собака, злякавшись гучних вибухів, вломився до хати крізь вікно. Намагаючись заспокоїти його, я забарився. І, коли ми вже вийшли з хати в напрямку укриття, осколок снаряду пролетів в кількох сантиметрах від мене. Я зрозумів, що якби Барон мене не затримав, то осколок міг би «дістатись» мені». Хлопець жив у селі, оточеному блокпостами. Щоб потрапити додому, доводилося стояти в черзі по чотири години. Руслану доводилось часто переїжджати.

Стосунки з новими знайомими не складались: «Я став черствим. Мені важко було відкритися людям. А тут, в таборі я зрозумів, що то були тимчасові почуття, викликані стресом. І я навчився з цим працювати. У нас є заняття з кіньми (іппотерапія). Ці сильні й благородні тварини не вміють говорити, але в їхніх величезних очах можна потонути. Тут я навчився помічати дрібниці і знаходити спільну мову з новими знайомими. В таборі зібрались діти зі схожими історіями».

 

Публікації по темі:

 

 

  Фотогалерея: