“Йди, куди Бог тебе кличе” – підсумок року в Акції “Папа для України”

Ось уже рік керівник відділу маркетингу Паломницького Центру «Рафаїл» Олена Кулигіна поєднує свої обовязки з роботою прес-секретаря в гуманітарній ініціативі Папи Франциска «Папа для України». Рік життя «на шпагаті» між Запоріжжям та Львовом, між Україною, де йде війна, і Україною, де все наче мирно…

Про цей рік і не лише про нього в розмові з самою Оленою.

– Як сталося, що багаторічний працівник «Рафаїла» потрапила в штат працівників Акції «Папа для України»?

– Не можу сказати, що це було несподівано… Ми з єпископом Яном Собіло давно знайомі й навіть дружимо. Він їздив з «Рафаїлом» на Святу Землю, я тоді була керівником групи. Саме він приймав мене в лоно Католицької Церкви, він охрестив у паломництві мою маму, а парафія в конкафедральному соборі Божого Милосердя в Запоріжжі, де є курія владики Яна, стала практично моєю сім’єю та спільнотою. Довший час я там допомагала як волонтер, а згодом долучилася на волонтерських засадах і до згаданої Акції.

Розкажи більше про саму Акцію. Що це за ініціатива, звідки і яка її ціль?

– Сама акція розпочалась 24 квітня минулого року. Тоді, на прохання Папи Франциска, по всіх парафіях Європи відбувалася збірка коштів на підтримку постраждалих від війни на Сході Україні. Головний осередок Акції призначили в Запоріжжі, адже це місто досить близько до зони військових дій, там живе дуже багато переселенців і там служить єпископ Ян Собіло, якого Папа вибрав головою Технічного комітету – протягом року він координував усі процеси. Папа Франциск для України зібрав дуже велику суму коштів – понад 16 млн євро! Це, напевно, найбільша папська збірка за останнє, можливо, десятиліття. Тим Святіший Отець показує свою особливу турботу про Україну.

З початком офіційного робочого режиму Акції я не могла вже бути просто волонтером. Потрібна була людина, яка, якщо не щодня на місці, то часто. І не лише в Запоріжжі, але й їздитиме на Схід у «сіру зону». Тому єпископ просив мене допомагати вже не дистанційно у вільний час, а більш повноцінно. Відмовити улюбленому єпископу я не могла та й сама «Акція», вважаю, дуже важлива річ не лише для українців, а й усієї Католицької Церкви.

 

– І як Ти наважилася покинути давню роботу у Львові та відповісти на такий виклик?

– Я думала про те, що можу зробити для Бога і України. Але так, я жила і працювала у Львові, тож довелося прийти до свого директора в «Рафаїл» з питанням, чи може він мене відпустити. Андрій, звичайно, не був у захваті від моєї ідеї, адже в «Рафаїлі» багато роботи, однак він сказав дуже важливі слова: «Ніхто не має ексклюзивного права на життя і покликання людини, окрім Господа Бога. Йди туди, куди Він тебе кличе». Це була також відповідь і на моє внутрішнє питання…

Тож з основної роботи мене відпустили з умовою бодай часткового і дистанційного керування процесами і повернення по закінченні цього проекту. І протягом року я поєднувала дві праці: у відділі маркетингу «Рафаїла» та прес-секретаря Акції «Папа для України». Мій графік виглядав приблизно так: тиждень я у Запоріжжі, а тиждень – у Львові. Звичайно, це був дуже інтенсивний і фізично виснажливий рік, адже відстань між Львовом і Запоріжжям – це 22-24 години поїздом. До того, крім Запоріжжя, мені важливо було їздити на Схід до так званої «сірої зони»: супроводжувати журналістів, єпископа, Апостольського Нунція чи різні організації, що реалізовують папські проекти, щоб це все висвітлювати в медіа, і щоб ті, хто жертвували кошти, знали, на що вони йдуть.

Мене дуже вразили люди, з якими я там познайомилась. Це насамперед волонтери, які поміняли комфортне життя на таке служіння в дуже простих умовах. Вони для мене були великим прикладом і натхненням. Про них хотілося розповідати. Бо, живучи в комфортних умовах, ми забуваємо, що в нашій країні йде війна…

 

– Розкажи про ту Україну, в якій іде війна?

– Для мене оживали ці назви, які я чула лише в новинах: Авдіївка, Маріїнка, Зайцеве, Широкине… Найважче було після побаченого там, повертатися і думати про щось інше, концентрувати увагу на поточній роботі. Серцем і думками я далі залишалася там, думала, як ще можна допомогти… Я свідома, що навіть повертаючись до Львова, моя професійна активність тут була дуже низькою, бо розривати своє серце важко. Я не встигала «перемикатись». До того ж важко було фізично – відстані. Та найважче було бачити людей, які потребували допомоги, але наші можливості допомогти були надто обмежені. І не завжди гроші вирішують ці питання.

– Що Ти маєш на увазі?

– Люди з «сірої зони» дуже потребують спілкування, молитви, розуміння і діалогу. Так, є відмінність ментальностей. І важко не лише тим людям пояснити, що, хоч вони живуть в «сірій зоні» Донецької чи Луганської областей, Україна їх не забула, але й українцям, які живуть на мирній території, що там не сепаратисти, бандити чи ще якісь страшні люди, які ненавидять все українське. Там – звичайні люди, які страждають, бабці, які не розуміються в політиці. Наприклад, історія простої старшої жінки, яка плаче. Вона, проживши все життя в своїй хаті, яку розбомбили, втекла від обстрілів до Харкова. Але там їй кажуть, що вона нікому не потрібна – мовляв, ви сепаратисти, все це через вас, повертайтеся в свій Донецьк. Ця людина чудово розуміє, що вона ні на окупованій території нікому не потрібна – погодьтеся, сепаратистській «владі» точно не до неї, ми знаємо, що війну Росія почала не заради добра людей – але і з українського боку вона стикається з багатьма неприємними моментами. Тому потрібно працювати як з тими людьми, які страждають там, так і з тими, що живуть у мирних місцях. І така праця значно важча. Глибинні зміни потребують десяток років і державної стратегії. Принести їжу чи одяг людям можна, а от принести мир і запевнення в безпеці – не так просто, як би хотілося.

Попри те я бачила безліч людей, які поїхали волонтерами і роблять те, що можуть. Там об’єднались і християни всіх конфесій, і просто люди доброї волі. Тому я раджу всім знайти якусь волонтерську організацію і поїхати хоча б на тиждень на Схід, щоб не через мас-медіа сприймати війну в Україні…

 

Як з усвідомленням українських реалій працювати, заробляти гроші, їздити в закордонні паломництва? Чи маємо ми на це право?

– Тут немає простої відповіді. Я з часів Майдану була близькою до волонтерського руху. На початку ми знаходили для армії все: одяг, ліки, транспорт, кошти… і люди справді давали на це багато пожертв. Я теж намагаюся жертвувати свої приватні кошти для тих, хто стоїть і захищає мене. Однак для того, щоб я могла щось дати, мені треба це мати, тобто заробити. Якщо я не буду працювати, а лише сидіти і страждати, то в мене не буде грошей, щоб їх пожертвувати на Схід. Тому люди мусять працювати. Зрештою, кожен має свої функції, як у посланні апостол Павло пише: різні члени одного тіла. Хтось їде волонтером, а хтось залишиться молитися, хтось веде свій бізнес і підтримує потребуючих фінансово.

Якраз після Майдану, коли почалась окупація Криму, ми мали дуже важливе паломництво на канонізацію пап Івана Павла ІІ та Івана ХХІІІ. Це дуже важливі постаті для церкви, України та миру в світі, і ми цю подорож запланували за півроку наперед. Ніхто не знав, що так розгорнуться події. Перед поїздкою я питала Бога, як правильно вчинити з моральної точки зору: їхати чи ні? Зрештою, я отримала для себе відповідь: «Ви їдете молитися!». Люди не вибрали відпочинок на пляжі, а молитву у апостольських порогів. А витрачені кошти – це теж певна жертва. Можу засвідчити, що тоді, під час цієї прощі, віра кожного паломника укріплювала мене особисто і я повернулася в Україну з ще більшою вірою, натхненням і молитвою, яку, я впевнена, Бог чує.

З іншого боку, війна виснажує всіх, особливо волонтерів. Виснажує психологічно, емоційно, фізично, фінансово. Таким людям я просто допомагаю або рекомендую знайти можливість виїхати відпочити, щоб перезавантажити емоційний стан. Люди, які приїжджають зі Сходу зі страхами і неврозами, чудово розуміють, яким важливим є відпочинок і подорожі. Паломники повертаються з прощ із новими силами, а ці сили дуже потрібні для роботи в Україні.

Добре, коли люди їдуть на Захід і бачать там цивілізоване суспільство, де поважають людську гідність. До того ж на прощу їде священик, який дорогою веде катехезу. В найбільших святинях світу – від Рима до Єрусалима, ми постійно приносимо нашу країну в молитві. Не можна недооцінювати її значення.

– Яким Ти бачиш майбутнє Акції і Твоє в ній місце зокрема?

– Технічний комітет Акції «Папа для України» у вересні завершує свій мандат, який отримав на рік. Для мене це був надзвичайно гарний, корисний і важкий рік. Нам на заміну приходить нова команда. Єпископа Яна підмінить молодий єпископ Едвард Кава. Була свідком їхньої зустрічі – це надзвичайно органічне передання обов’язків і досвіду. Я ж планую повертатися до роботи. Але незалежно від Комітету, сподіваюсь, що зможу і далі приватно їздити в зону АТО і бути волонтером та підтримкою для тих прекрасних людей на Сході, з якими познайомилася протягом цього року.

Розмовляла Марічка Чигінь, “Рафаїл”