Воєнне дитинство: як перезапустити батьківський потенціал

У будь-якій країні озброєний конфлікт завжди призводить до зниження батьківського потенціалу. В силу різних причин, передусім через різке погіршення умов життя, батькам складніше виконувати свої обов’язки. Результатом нерідко стає розпад сім’ї та зростання ризиків для дитини осиротіти. У цьому сенсі Донецька та Луганська області, через високі рівні смертності працездатного населення та злочинності, а також інших соціальних факторів, і раніше були менш благополучними. Війна ці фактори ще посилила.

Сім’ї, які з різних причин опинилися в складних життєвих обставинах (СЖО), гостро потребують різноманітної допомоги і підтримки – і матеріальної, і соціальних послуг. Але держава, через брак фінансових і кваліфікованих людських ресурсів, повноцінно надати її  неспроможна. Державних виплат таким сім’ям нерідко вистачає лише для виживання. Особливо, якщо йдеться про внутрішньо переміщених осіб (ВПО), що втратили роботу, звичне оточення і житло, яке більшість з них на новому місці змушені орендувати.

Рівень добробуту ВПО, порівняно з попередніми роками, дещо покращився. Передусім у тих, хто проживає у великих містах. В селах і маленьких містах, де роботи немає, виживати складніше. Особливо, якщо ти – мати-одиначка з маленькими дітьми, і навичок у веденні сільського господарства не маєш. Тут на допомогу приходять благодійні організації.

Одна з них – Міжнародна благодійна організація «Благодійний фонд «СОС Дитячі Містечка» Україна – пройшла в Україні довгий шлях розвитку і вже понад 14 років впроваджує на території України комплексні програми підтримки сімей та захисту прав дітей. Метою її нинішнього проекту, що здійснюється Луганським обласним відділенням у рамках Акції «Папа для України», є зменшення впливу військового конфлікту на життя вразливих дітей і їхніх сімей.

Під час реалізації цього проекту (з грудня 2017-го по березень 2018-го) щомісячну гуманітарну допомогу у вигляді наборів дитячого харчування і дитячої гігієни отримають 1000 дітей, які проживають на лінії розмежування. 200 акушерських наборів призначені для вагітних жінок, які готуються незабаром стати мамами. Ще 200 наборів – для батьків новонароджених. В рамках проекту заплановані також допомога в ремонті приміщень, надання матеріальної допомоги для підготовки до зими, купівля ліків, оплата медичних послуг, психологічні та психотерапевтичні консультації. Загалом допомогою буде охоплено мінімум 4200 осіб.

«Проект працює по лінії розмежування – в Станично-Луганському, Попаснянському і Новоайдарському районах, в кожному з яких є статичні точки видачі – Станиця Луганська, Золоте і Попасна, м. Щастя і смт Новоайдар, відповідно, – розповідає координатор проекту Катерина Дуванська. – Допомогу ми доставляємо адресно, попередньо зробивши вибірку сімей, що потребують підтримки. Наші основні цільові групи: сім’ї в СЖО, матері-одиначки, багатодітні, малозабезпечені, ВПО і сім’ї, в яких дитина або батьки мають інвалідність. В цих регіонах ми працюємо уже не перший рік. В рамках спільних проектів з ЮНІСЕФ, наприклад, мобільні бригади об’їжджали учбові заклади і сільради, працювали з дітьми і з сім’ями. Тому у нас всюди склалися як формальні, так і неформальні відносини – із сільрадами, з центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Ми постійно обмінюємося інформацією зі службами у справах дітей, на обліку в яких перебувають сім’ї в СЖО. Підключаємо дитячі і жіночі консультації.

Чи вплинула війна на збільшення кількості сімей в СЖО і на батьківський потенціал? Знаєте, коли ми приїхали в Попасну вперше, то усі дорослі були шоковані – в дитсадку, який ми відвідали, діти не сміялися, навіть не посміхались. З похмурими обличчями грали в пісочниці. В їхніх малюнках і розмовах була війна, страшні події, свідками яких стали чимало з них. Психологи в охоплених війною регіонах – нарозхват. Їхній дефіцит відчувався і до війни. На жаль, культура звернення до психологів тут, як правило, не сформована. В уяві багатьох психолог – майже психіатр. А піти до психіатра означає, що ти хворий.

Крок за кроком ми привчали (і продовжуємо це робити) до думки, що до психолога потрібно звертатися, що це – фахівець, якому можна довіритись, і він надасть допомогу.

Травматичних ситуацій, викликаних війною, тут багато. Зокрема, пов’язаних з відсутністю роботи. Наприклад, чимало жителів Станиці Луганської займались сільським господарством – вирощували овочі. Свою продукцію продавали переважно в Луганську. Зараз збуту немає, величезні теплиці стоять порожні, заростають бур’яном. У людей немає перспективи. Багато з них зараз сидять без роботи, економлять на всьому, їм нема за що купити дітям найелементарніше. Багато хто, виїхавши з дітьми у безпечне місце, потім повернувся назад, тому що там у них – дім, а тут і фінансові, і моральні ресурси вже вичерпалися.

В СОС Дитячі Містечка Україна працюють стаціонарні центри  – в Сєвєродонецьку, в Станиці Луганській и в Старобільску. Тут провадиться комплексна робота з розвитку потенціалу сім’ї. З ВПО, до речі, простіше. Найчастіше за все їх потенціал був заморожений через стрес. І, завдяки роботі команди психологів, соціальних педагогів, соціальних працівників, цей потенціал вдається перезапустити.

З місцевими сім’ями в СЖО – набагато складніше. У цій ситуації люди «варяться» дуже давно. Чимало проблем мають коріння ще з батьківських сімей сьогоднішніх батьків».

 

Проект СОС Дитячі Містечка Україна в рамках Акції «Папа для України» передбачає також психологічні консультації для сімей із сірої зони. Хоча більше він націлений все-таки на підтримку гуманітарну, що також важливо. Для деяких сімей така допомога сьогодні – питання виживання і здоров’я їхніх дітей. І вона так само необхідна, як, наприклад, роботи по ремонту і благоустрою 50 житлових об’єктів для сімей – програма, в яку включені і переселенці, що прийняли рішення залишитись і почати відбудовувати своє життя на новому місці, як, скажімо, Ганна з Луганська.

До війни вона працювала інженером дільниці механізації на поштамті. Улюблена робота, семирічний син закінчував перший клас школи…

«Коли Луганськ почали бомбити, було страшно, – розповідає Ганна. – Ми жили поруч з погранзаставою, яку захоплювали першою. І всі бойові дії фактично почалися біля нас.

Спочатку я вивезла дитину з батьками в село Шульгінку. Тут моя подруга допомогла орендувати будинок. Сама я довго трималась за роботу. Все-таки я була керівником, і не могла все покинути в одну мить. А коли нарешті виїхала, виявилося, що я вагітна. Народила доньку. Зараз їй 2,5 роки. Пологи були з ускладненнями, і зараз ми проходимо курс лікування – у доньки проблеми із зором. Є деякі проблеми зі здоров’ям і у старшого сина.

Я і двоє моїх дітей живемо в Шульгінці. Тут є музична школа, і старший син продовжує заняття, які почав в Луганську. Допомагає нам СОС Дитячі Містечка Україна.

Їздимо з дітьми в центр розвитку дитини в Старобільску, займаємося з психологом. Старшому сину подобаються заняття, на яких вони виготовляють вироби з особливим змістом. Недавно, наприклад, він приніс додому талісман добрих снів.

Живемо в орендованому будинку. Хазяї пустили нас безоплатно. Але будинок все одно потребує догляду, ремонту. И те, що зараз в рамках Акції «Папа для України» СОС Дитячі Містечка Україна допомагає з ремонтом, для нас просто казка. Нам допомогли провести воду й електрику, будинок став теплим. Я за це дуже вдячна. Сподіваюсь, тепер діти менше хворітимуть.

Виживаємо за рахунок допомоги держави – декретні, виплати малозабезпеченій сім’ї та ВПО. З продуктами харчування дуже допомагають сусіди. Картопля, капуста… – в цьому у нас взагалі потреби немає.

Велика проблема в селі – робота. Я стараюся брати участь в програмах по веденню підприємництва і з самозайнятості. У нас є інкубатор, є трошки гусей, курочок. Минулої весни продавали добових курчат. Потроху крутимося з городом. Але виходить поки що не дуже. Все-таки сільське господарство – незвичний для мене вид діяльності. Тому в основному ми живемо на державні виплати».

***

В селі Шульгінка мешкає ще одна Ганна, яка також приїхала із Луганська і сама виховує 4,5-літню Богданку.  «Ми поїхали, коли в Луганську все тільки починалося. Донці було півроку, – розповідає вона. – Поїхали спочатку в Лозовинку, орендували будинок без умов, там було дуже холодно. Потім переїхали в Шульгінку. Тут є знайомі. Мені зробили наче розстрочку – я виплачую за будинок щомісяця. Ніяких умов в будинку немає – вогкість страшна, важко дихати. Через це Богданка часто хворіє і не ходить в дитсадок. Тут, в Шульгінці дитсадок працює до 12.00, тому ми ходили в Половінкіно. Зараз сидимо вдома.

 В Луганську я працювала муляром-штукатуром на  заводі. В Шульгинці робота для мене в основному тільки влітку – шабашки у бабусь-дідусів. В місто на роботу не наїздишся. Виживаємо за рахунок допомоги переселенцям та як матері-одиначці. Якщо з’являється якась робота – берусь. Якщо знайома погоджується посидіти з Богданкою… Наприклад, тут в нас є приватні фермерські господарства – свинарники. Поки що так…

Я дуже вдячна проекту СОС Дитячі Містечка Україна в рамках Акції «Папа для України», який допоміг нам з ремонтом. Зараз у нас хоча б вогкості вдома немає. Обшили стіни гіпсокартоном, зробили душову – тепер є де помитися, стало тепліше. Дякую за це. Можливо, Богданка тепер менше хворітиме і зможе ходити в дитсадок. А в мене з’явиться більше можливостей для пошуку роботи».

***

Згідно зі Звітом Національної системи моніторингу ситуації з ВПО за грудень 2017 року, хоча в цілому їхня зайнятість зросла до 50%, частка домогосподарств з коштами, яких вистачає лише на харчування, залишається високою і складає 33%. 11% ВПО змушені «обмежувати витрати навіть на харчування». Найбільша частина зайнятих ВПО мешкає у великих містах, тоді як в маленьких містах і в селах рівень зайнятості нижчий. Спосіб життя у людей зі Сходу зовсім інший, і жінки часто відзначають, що не звикли до сільськогосподарської роботи. Більшість ВПО продовжують в значній мірі покладатися на допомогу держави. Важливою підтримкою для них залишається і допомога гуманітарних організацій, зокрема СОС Дитячі Містечка Україна та проекту в рамках Акції «Папа для України».

 

СОС Дитячі Містечка Україна